Національний заповідник "ХОРТИЦЯ"
Пошук
Замовлення екскурсiй
0612-24-88-58, 095-914-77-06
Вартiсть квиткiв
Запорозька Сiч - 24 грн
Режим роботи з 9:30 до 16:30 ; птн, сб, нд - до 18:30
Вихідний - понеділок
Музей козацтва - на реекспозиції
Ювілей заповідника

У вересні Національний заповідник  "Хортиця" відзначає свій півсторічний ювілей. Рівно 50 років тому, 18 вересня 1965 року кабінет міністрів УРСР прийняв документ яким затверджувалась історико-культурна цінність Хортиці, природна її цінність була затверджена у 1958 та у 1963 роках статусом пам'ятки природи місцевого, а потім і республіканського рівня. Значущість священної для всіх українців землі почала набувати правові форми і визнання. Багато було злетів і падінь, занепаду і відроження, невдач і здобутків. Але головне те, що заповідник живе, розвивається і з оптимізмом дивиться у майбутнє.

Привітати заповідник зі святом приїхали представники обласної і міської влади, діячі культури і науки, колишні працівники установи і навіть Надзвичайний і Повноважний посол Канади в Україні Роман Ващук.

Колектив установи та заступника директора з наукової роботи Лисенко Тетяну нагороджено Орденом "За заслуги перед Запорозьким краєм" ІІІ ступеня.

Співробітники, що зробили особливий внесок в розбудову заповідника були нагороджені відомчими грамотами та подяками.

orden50 Moroko50 Posol50

Завдяки співробітникам, меценатам, спонсорам, ентузіастам та простим громадянам Хортиця збережена. Вітаємо всіх зі святом, бажаємо заповіднику успіхів, а всім хто долучався чи долучається до справи збереження хортицьких пам'яток здоров'я і наснаги до нових звершень!

Нижче приводимо статтю Юрія Гаєва в газеті "Факти" про історію створення заповідника.

   Авторами "мемориальної" ідеї були Микола Кіценко, заступник голови Запорізького облвиконкому, і Степан Кириченко - начальник облуправління культури. У1965 році від імені партійного керівництва області вони передали першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту лист з пропозицією створити на Хортиці козацький меморіал. Для переконливості текст супроводили цитатою з тезісів ЦК КПРС до 300-річчя воз'єднання України з Росією про прогресивну роль Запорізької Січі в національно-визвольній боротьбі українського народу.
Петро Шелест любив Україну не тільки за посадою -- і 31 серпня 1965 року ЦК КПУ прийняв постанову "Про увічнення пам`ятних місць, пов`язаних з історією Запорозького козацтва". А 18 вересня того ж року урядом республіки було прийнято документ, згідно з яким територія острова Хортиця оголошувалася Державним заповідником. Тут планували збудувати музей історії козацтва, етнографічний парк (з фрагментами козацьких укріплень, куренями, церквою...) та встановити скульптури видатних діячив руху.
Закінчувати архітектурно-історичний комплекс повинна була монументальна композиція "Козаки в дозорі" на насипаному 16- метровому кургані.
"Ми були щасливі, бо Хортиця -- це колиска козацтва, що живить духовною кров`ю всю Україну, -- розповідав С. Кириченко. -- На проекти комплексу та будинку музею проголосили всесоюзний конкурс та двічі продляли його: інтерес до розпочинання був величезний..." Перемогла розробка інституту "Запорожгражданпроект", а найкращою меморіальною скульптурою назвали проект "Козаки в дозорі" запорізького живописця та скульптора Владлена Дубініна. У травні 1970 року в Центральному виставковому залі Спілки художників України на розгляд вищього партійного керівництва республіки представили ряд архітектурних проектів, та й хортицького комплексу в тому числі. В. Дубінін згадує, як Петро Шелест особисто оцінював проекти:
- Я був без піджака, і в зал мене не пустили. Коли ж, позичивши піджак у одного з робітников, я все ж увійшов, Шелесту саме докладали, что 11-метрових "Козаків" передбачається відлити з чавуну. "Та невже на Україні не знайдеться бронзи для наших козаків?" - спитав Шелест. Після чього крякнув схвалено і пішов далі. Мене почали поздоровляти: якщо крякнув -- це означає затвердив...
Створення хортицького заповідника йшло успішно. На найшищому рівні підтримку надавав заступник голови уряду України Петро Тронько, в самому Запоріжжі продвигали діло Киценко и Кириченко. На пост директора заповідника запропонували кандидатуру Арнольда Сокульського -- географа й археолога, працюючого старшим науковим співробітником в місцевому краєзнавчому музеї, і 1 вересня 1970 року він зайняв посаду. Нова робота оплачувалася не дуже добре, проте однодумців Сокульський знайшов. Першими співробітниками майбутнього історико-культурного заповідника стали Станислав Хуповка, подружжя Тамара та Віталій Шевченко, Валерій та Галина Борисови, Людмила Костенко, Тетяна Шелест.
"Прекрасна була пора, - згадує А. Сокульський, - відрядження в крупніші музеї країни, вивчення архивів, археологічні експедиції в козацькі місця, підводні дослідження навкруги Хортиці. В експедиціях здобували експонати для майбутньої експозиції, з Москви, Польщі, Турції поступали історичні документи, і невдовзі виділене нам приміщення було завалене старовинною зброєю, одягом, предметами козацького побуту. Для відлиття скульптури "Козаки в дозорі" на донецькому заводі кольорового лиття купили 52 тони високоякісної платинової бронзи, в північній частині Хортиці йшло будівництво "першої черги" музейного комплекса. А через два роки все раптом зупинилося..."

            Головний ідеолог КПРС заборонив ставляти "пам`ятник тим козакам-бандитам"

    Михайло Суслов, головний радянський ідеолог того часу, на одній з нарад згадав про "націоналістичне гніздо", звите у Львові. Секретаря ЦК КПУ з ідеології академіка Ф. Кузнецова, який заперечив, що "ці націоналісти - нормальні вчені-патріоти", швиденько зняли. На його місце призначили В. Маланчука -- колишнього працівника львівського обкому. Батька його вбили бендеровці, і Суслов не без підстави розраховував, що Маланчук каленим залізом буде випалювати все українське. Повіяв вітер ідеологічних змін...
А в 1972 році Петра Шелеста усунули з посади керівника республіканської Компартії. Офіційним приводом послужило видання його книги "Україна наша Радянська", в якій Москва угледіла "проявлення українського буржуазного націоналізму". В цей же час Степан Кириченко запропонував перевезти з Соловків на Хортицю останки кошового отамана Калнишевського. "Ти що, бажаєш помінятися з Калнишевським місцями?" -- запитав його один з київських чиновників. Микола Киценко, розуміючи, що в будь-який час ще не створений музей історії запорізького козацтва можуть "згорнути", підганяв Дубініна з "Козаками". І не даремно.
-- Триметрову глиняну робочу модель скульптури, що зображує молодого й старого козаків верхи на конях, ліпив у Києві, на конюшні ВДНГ, -- згадує Владлен Дубінін. -- Там у соломі ж і ночував. А в один із днів прийшла комісія з Мінкульта й наказала звільнити приміщення. Потім з`явились хлопці в цивільному, показали документи й попередили: не підеш через тиждень -- все повикидаємо. Ледь встигли з формовщиками відлити модель в гипсі. Повернувся додому, став чекати, коли викличуть до Київа на черговий перегляд. Да так і не дочекався.
В Запоріжжя зачастили перевіряючі комісії. Стало відомо, що Суслов заборонив ставити "пам`ятник тим козакам-бандитам". В серпні 1973 року кандидати й члени Політбюро ЦК КПУ одержали підсумкову докладну записку В.Маланчука "Про серйозні недоліки, допущені при будівництві історико-культурного заповідника на о. Хортиця й упорядочення вказаного комплексу". В ній говорилося, що заходи щодо увічнення пам`яті запорізького козацтва набули непомірного розмаху, а спорудження пам`ятних знаків штучно форсується. На вже насипаному кургані замість скульптурної групи "Козаки в дозорі" рекомендувалося встановити монумент "Дружба народів" на честь робочого класу. Етнографічна частина із усіх експозиційних планів комплексу взагалі вилучалася.

               Творців музею на Хортиці оголосили "ворогами інтернаціоналізму"

     Владлена Дубініна повідомили, що виготовлена ним скульптура пливе пароплавом в Запоріжжє. "Зустрів" він її, спаковану в чотири ящики, і так більш двадцяти років не розпаковував: нікому "Козаки" не були нужні. Через півроку після закриття проекту зі скульптора в судовому порядку стягнули 800 карбованців виданого за роботу авансу -- прийшлося влізти в борги, щоб розплатитися. А 28 вересня 1973 року ЦК Компартії України відмінив своє рішення щодо увічнення пам`ятних козацьких місць та надав нове завдання: замість музею історії запорозького козацтва спорудити на Хортиці Запорозький краєзнавчий музей, ініціаторів створення козацького мемориалу оголосили "ворогами інтернаціоналізму" та пропагандистами націоналізму. Іпочалося їх цькування.
Першим вибили з сідла начальника обласного управління культури Степана Кириченко. Він відмовився дати негативний відгук на роман Гончара "Собор", та ще й принципово розмовляв рідною мовою... Першому секретарю обкому КПРС М. Всеволожському доповіли: "Кириченко на високій нараді в Москві демонстративно говорив з трибуни українською мовою, що міністр культури Фурцева сприйняла як особисту образу". Степану Марковичу прийшлося з`ясуватися. Ще й КДБ підсобило, "зробивши" Кириченко декілька листів від "канадських націоналістів"...
-- Серед іншого звинувачували в тому, що пітримую Киценко. Компрометували й цькували як могли. Відчував, що заганяють в психушку, та одного разу ледь не кинувся поміж сходів. В кінці кінців пішов з посади за станом здоров`я і став рядовим інструктором у виконкомі, -- розповідає Степан Кириченко.
Другою жертвою став Микола Петрович Киценко. Журналіста за професією, автора двох історико-етнографічних книг звинуватили в некласовому підході до оцінки ролі запорозького козацтва та неправильному формуванні тематики заповідника. З посади заступника облвиконкому перевели на... підприємство зв`язку. Його книгу "Острів Хортиця в героїці та легендах" рішенням бюро Запорозького обкому партії заборонили й звідусіль убрали.
Степан Кириченко згадує: "Ми жили в одному будинку, дружили. Якось вночі він подзвонив й попросив вийти в двір. Збуджено тримтячи, повідомив, що спалив свій щоденник, який вів з війни. В щоденнику були його оцінки Брежнєва, Суслова, Маланчука, обстановки в країні. Багаторічні утиски з боку офіційної влади не пройшли безслідно: 10 травня 1982-го Киценко на 61-му році життя помер від інфаркту міокарда".

               Шлях до своєї Голгофи пройшов і директор заповідника Арнольд Сокульський:

      - Усі наші розробки й проекти контролював відділ пропаганди та агітації обкому партії. Замість панорамного показу на Хортиці історії козацтва нам пропонували ув`язати історичні події з подіями соціалістичного періоду й розвитком Запоріжжя. Дослідження ми продовжували, по суті, нелегально, що не завадило нам зібрати декілька тисяч унікальних експонатів. Відносини з обкомом партії загострилися. За те, що привезли похоронні кам`яні козацькі хрести, знайдені біля Каховського водосховища, нас з Киценко всерйоз "прочистили" на бюро обкому, звинуватив в ідеалізації козацтва й відході від класових позицій.
На замовлення заповідника й з відома партійних органів один із сподвижників Киценко, художник-патріот Генадій Марченко, розробив та відлив в металі два монументальних герба - Петра Конашевича-Сагайдачного (герб Запорозького козацтва) й герб соціалістичного Запоріжжя. Їх повинні були встановити на мосту Преображенського, що з`єднує місто з Хортицею. Спочатку встановили "Сагайдачного", але в першу ж ніч і демонтували: в фігурі козака з мушкетом на плечі один із секретарів обкому побачив "проявлення національного чванства". Мені в черговий раз "прополаскали голову", а в 1979-му "за власним бажанням" звільнили з посади директора заповідника, заздалегідь попередив: "Не підешь добровільно - покладеш партбілет".

            Скифські скульптури наказали знести бульдозером, щоб... не заслоняли вид на ДніпроГЕС

     А ще зібрали ми біля тридцяти скифських кам`яних баб: хотілося зберегти зникаючи пам`ятники, які були колись характерною деталлю українських степів. Привезли їх на Хортицю та у вигляді своєрідної половецької лави встановили на найвищій точці острову. А через деякий час обкомовський ідеолог Петрикін наказав знести їх бульдозерами, щоб не заслоняли з острова вид на ДніпроГЕС...
За націоналізм, тобто за захоплення історією козацтва, були звільнені й співробітники Академії наук, відомі історики Олена Компан, Олена Опанович, Кость Гуслістий.
В 1981-му Сокульскому раптом запропонували повторно стати директором заповідника. Він погодився. З головою занурився в роботу, витягнув з прориву затягнуте будівництво, і 14 жовтня 1983 року в святковій обстановці прийняв символічний ключ від музею історії Запоріжжя. А через декілка днів... знову був звільнений "за власним бажанням" . Після того, як Сокульський відмовився заплатити художникам воєнної студії Грекова за неякісно зроблені діорами, заявилася комісія і найшла величезну кількість недоліків. Його виключили із партии, судили, дали два роки умовно. Сокульський улаштувався на роботу викладачем в педучилищі...

За роки незалежності багато чього змінилося: прийняли урядові рішення щодо Хортицького національного заповідника, про увічнення пам`ятних місць, пов`язаних з історією Запорозького козацтва. Музею повернули первісний статут (але цільної тематичної експозиції щодо козацтва в ньому до цих пір немає).

Микола Киценко ще за життя нагородили орденом "Дружби народів", а після смерті присвоїли звання почесного члена "Спілки охорони пам`ятників історії та культури" й відзначили премією Яворницького. Бюро обкому партії осудило власне рішення щодо заборони книги "Острів Хортиця в героїці та легендах", а восени 1995-го на будинку Хортицького музею з`явилася меморіальна дошка з портретом Киценко.

Курган, насипаний для "Козаків в дозорі", до цих пір не обжито. В 1994 року, коли про козацький проект знов згадали, Дубінін розпакував ящики з гіпсовими отливками, але виявилося, що все разбито й безповоротно зіпсовано часом. Сьогодні в майстерні члена Спілки художників України Владлена Костянтиновича Дубініна, який десятки років віддав розробці найулюблинішої теми, чекають свого часу моделі пам`ятників Кобзарю, Богдану Хмельницькому, Богуну, Нечаю, Тарасу Бульбі, іншим легендарним козакам. Чи займуть вони свої місця в козацькому пантеоні -- не відомо. Але 14 жовтня 1999 року в Україні вперше відзначили День українського козацтва, утверджений Указом Президента Леоніда Кучми, і це вселяє надію, що ми не станемо знов плювати в свою історію.