ДО 60-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА «ХОРТИЦЯ»: 104 РОКИ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ПЕТРОВИЧА КИЦЕНКА

Микола Киценко народився у с. Нижній Куркулак (нині – с. Покровське) Токмацького району Запорізької області. Його батько, нащадок козацького роду Петро Киця, мав добру компанійську вдачу та був гарним господарем. Усе чоловіче населення села залюбки відвідувало гостинну оселю Киці – погомоніти, постригтися й послухати оповідки з козацького життя. Малий Микола ріс розумним хлопцем: до школи тоді брали з восьми років, – він пішов з шести. Вважався одним із найкращих учнів і у 14 років, після закінчення семирічки, помандрував до м. Новомосковська (ніні – м. Самар) поступати до педагогічного технікуму. Вступний іспит з мови склав блискуче, а от із математикою не пощастило. Врятував становище Шевченківський «Кобзар», який хлопець добре знав й почав читати на вимогу комісії напам’ять.

У 1939 р. закінчивши технікум, працював сільським учителем в Запорізькій області, але незабаром був призваний до армії. Українців тоді намагалися відправити служити подалі від рідної землі, отже Микола потрапив до Маньчжурії. А там – Друга світова війна, в якій довелося брати участь:

Ой, степи дніпровські, степи запорозькі,

Хто по вас широких, степи, не гуляв?

Кому ви, могили, вливали сили,

Коли кат-чужинець вороном кружляв?

Нарешті, у лютому 1946 р. разом із дружиною Поліною та маленькою донькою Микола Петрович повертається на Батьківщину. У важкі повоєнні часи влаштувався коректором до токмацької газети «Більшовицьким шляхом», згодом очолив редакцію газети «За більшовицькі колгоспи» на Верхній Хортиці. Одночасно вчився у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, за спеціальністю «Журналістика».

В 1953 р. від туберкульозу помирає батько, який не дивлячись на хворобу, не втратив життєвого оптимізму: «Як Йоська (Сталін – ред.) мене не душив, а я його, ката, пережив!». Микола Петрович забрав матір до себе й так жили в Запоріжжі однією родиною протягом 27 років.

З 1954 р. до 1964 р. працював на посаді головного редактора Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення, начальником обласного управління культури, завідувачем відділу пропаганди та агітації Запорізького обласного комітету КПУ, секретарем Запорізького сільського обласного комітету КПУ. Від кінця 1964 до 1973 р. М. Киценко – заступник голови Запорізького обласного виконавчого комітету. За його каденції було споруджено нове приміщення обласної наукової бібліотеки та обласного архіву, відкрито у Запоріжжі музичне училище, обласний художній музей, Театр юного глядача. Одночасно, с 1966 р., очолював Правління обласної організації Українського товариства пам’яток історії та культури, – саме тоді було взято на облік 1182 пам’ятки історії та культури.

У 1965 р., під час підготовки до 200-річчя Запоріжжя, разом з начальником обласного управління культури С. Кириченком ініціював розгляд у ЦК КПУ та РМ УРСР питання про оголошення о. Хортиці заповідником, та створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу, після чого президія ЦК КПУ 31 серпня та Рада Міністрів УРСР 18 вересня 1965 р. ухвалили постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва». Острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником.

Микола Петрович захопився ідеєю створення козацького меморіалу на Хортиці: він їздив до Києва, зустрічався зі знавцями козацтва Костем Гуслистим, Оленою Апанович, досліджував архів музею Дмитра Яворницького у Дніпрі, працював з архівами обласної бібліотеки, написав і видав книгу «Хортиця в героїці і легендах» (1967 р.). Крім того, з під пера майстра вийшли книги «Запоріжжя в бурях революції» (1969 р.) та «Хортиця» (1970 р.), вірші, нариси, оповідання.

Початок 70-х рр. став часом активної політичної кампанії боротьби з так званим «буржуазним націоналізмом». 21 березня 1973 р. М. Киценка звільнили з посади заступника голови Запорізького облвиконкому у зв’язку із «серйозними методологічними прорахунками». Керівні органи поставили Миколі Петровичу в провину «неврахування… деяких закономірностей розвитку історичного процесу», «ідеалізацію суспільного ладу Запорізької Січі, абсолютизація її ролі в історії України, суб’єктивістське пояснення причин і передумов її ліквідації», і головне – «однобічне висвітлення стосунків Запоріжжя з росією». Відтак посипались закиди у «відступі від марксистсько-ленінських класових оцінок» та «серйозних недоліках», допущених при будівництві історико-культурного заповідника на о. Хортиці. М. Киценка звинуватили в націоналізмі, увесь наклад другого видання книги «Хортиця в героїці і легендах» був вилучений з продажу. У вересні 1973 р. політбюро ЦК КПУ скасувало вищезгадану постанову від 31 серпня 1965 р. і зобов’язало будувати на Хортиці історико-культурний комплекс, який став би філіалом Запорізького обласного краєзнавчого музею, – система блокувала будь-яку ініціативу щодо увічнення пам’яті запорозького козацтва. Після звільнення з посади, з 1973 р. по 1982 р. Микола Петрович керував відділом праці Запорізького обласного виконавчого комітету.

Запорізький журналіст Іван Науменко писав, що: «Скромність не дозволяла йому називати себе поетом», і що у М. Киценка є чимало віршів про Україну, але «заради великої справи – створення історико-культурного заповідника запорозького козацтва Микола Петрович втаємничив свої вірші «у шухляду». За спогадами діда Шовкуна (Володимир Миколайович Шовкун – відомий запорізький краєзнавець, в подальшому – співробітник Національного заповідника «Хортиця»): «Говорили ми про його «підпільні» вірші, що час їх обнародувати. «Обнародуй – і готуй сухарі,» – невесело пожартував. На другий день після нашої зустрічі о 10-й Киценка не стало».

Микола Петрович пішов від нас 10 травня 1982 р. у віці 60 років. Його ім’я заслуговує вдячної пам’яті нащадків. 1992 р.: М. Киценко – Лауреат республіканської премії ім. Д. Яворницького, встановленої Всеукраїнською спілкою краєзнавців (лауреатський знак № 1); 1993 р.: на будівлі Музею історії запорозького козацтва на честь засновника заповідника встановлено меморіальну дошку-барельєф (автор П. Чаговець); в с. Покровському ім’ям М. Киценка названо вулицю та бібліотеку.

Серед віршів Миколи Петровича Киценка є такі рядки про Україну:

Хто вмер за неї, ті пооживають,

І думи їхні маком розцвітуть!

Матеріал підготовлено зав. відділом історії

Оленою Пачковською

ІЛЮСТРАЦІЇ:

1. Микола Петрович Киценко. Фото з фондозбірки Національного заповідника «Хортиця» 28674/ ФН-3754.

2. Микола Петрович Киценко на Хортиці. Фото з фондозбірки Національного заповідника «Хортиця» 28828/ФН-3808.

3-1, 3-2. Обкладинка книги «Хортиця в героїці та легендах» з дарчим написом автора: «Музею Запорозького козацтва. Якщо за своє життя я приніс людям краплину доброго, то нею була оця книга, що народила Хортицький заповідник і створила там козацький меморіал. Запоріжжя, 20.03.1971.».

З фондозбірки Національного заповідника «Хортиця» 28826/П-17784.

4. Меморіальна дошка-барельєф М.П. Киценка (автор П. Чаговець). Фото НЗХ.