До 60-річчя Національного заповідника «Хортиця»

До 60-річчя Національного заповідника «Хортиця»

Державна незалежність України – це перш за все, повернення до чистих джерел власної історії та культури, відродження багатовікових традицій українського народу. В зв’язку з цим на порядок денний постає завдання вивчення і увічнення пам’ятних місць в історії українського козацтва, гідного вшанування наших славних попередників…

/П. Тронько/

П.Т. Тронько народився 12 липня 1915 р. в с. Заброди Богодухівського повіту Харківської губернії. Виходець із селянської родини, що змалечку зазнав злигоднів та пережив лихоліття громадянської війни. Працював підсобним робітником у забої шахти, вчителював, навчався в школі морських льотчиків, очолював дитячий будинок, був першим секретарем обкому комсомолу у Станіславі, воював у лавах діючої армії під час Другої світової війни. А далі – робота на керівних комсомольських посадах, від якої був відсторонений після обвинувачень у «національній обмеженості». Після 1948 р. – навчання в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, захист кандидатської та докторської дисертацій. Упродовж 17-ти років працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР й займався питаннями розвитку освіти, культури, охорони історико-культурної спадщини. З 1978 р. П. Тронько – академік та віце-президент Академії наук України, з 1979 р. керував відділом історико-краєзнавчих досліджень в Інституті історії АН УРСР. Його внесок в українську історичну науку важко переоцінити: Петро Тимофійович очолив процес видання 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», працював над підготовкою «Зводу пам’яток історії і культури України», автор понад 600 наукових праць, ініціатор масштабного загальнонаціонального проекту «Реабілітовані історією» (понад 80 томів) та видання «Репресоване краєзнавство», Голова правління Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, очільник Спілки краєзнавців України. Особисто сприяв відновленню ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору, Золотих Воріт, Києво-Печерської Лаври, за його безпосередньою участю розгорталися роботи зі спорудження Національного музею народної архітектури та побуту України, першого в Україні музею просто неба в Переяславі та музею «Козацькі могили» під Берестечком. Цей перелік здобутків можна продовжувати.

У П. Тронька, як у кожної непересічної особистості, були справи, що проходили червоною ниткою через все життя. Такою справою для нього стало увічнення сторінок національної історії, пов’язаних із самобутністю і звитягою запорозького козацтва. Не зважаючи на політичні та ідеологічні перестороги, Петро Тимофійович наполегливо втілював у життя важливі для кожного українця масштабні проекти. Серед них – широка пам’яткоохоронна програма 1965 р., що охоплювала історичні події козацької доби в Україні і центром якої стала колиска українського козацтва – наша Хортиця. П. Тронько, фактично, очолив усю роботу по створенню державного історико-культурного заповідника на о. Хортиці, чимало зусиль доклав й Інститут історії Академії наук України, з діяльністю якого було тісно пов’язане ім’я П. Тронька. Місцеві дослідники також не залишилися осторонь та надалі чимало цікавих пропозицій. В Запоріжжі на чолі цієї роботи стали заступник голови облвиконкому М. Киценко і начальник Запорізького обласного управління культури С. Кириченко.

Постанова Ради Міністрів України № 911 «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва» від 18 вересня 1965 р.
Державний архів Запорізької області. Р-5760. Оп. 1, спр. 36. Арк. 22–23.