60-ті роковини Петра Дяченка – командира славетних чорних запорожців

60-ті роковини Петра Дяченка – командира славетних чорних запорожців

“Сміливі завжди мають щастя”
П. Дяченко

Дяченко Петро Гаврилович – легендарна особистість, український вояк і патріот, який двадцять п’ять років свого життя віддав військовій діяльності, причому, тринадцять років безпосередньо брав участь у бойових діях. Народився 30 січня 1895 р. на Полтавщині в с. Березова Лука (нині – Гадяцький район Полтавської обл.). Предками П. Дяченка були козаки Миргородського та Гадяцького полків, отже хлопець змалечку добре знав та розумів козацькі традиції. Закінчив шість класів реальної школи в м. Миргороді, здобувши фах механіка, згодом – оренбурзьку кінну школу прапорщиків. Випускник польської Вищої Військової Школи (1934 р.).

Цій людині судилося бути військовослужбовцем багатьох армій й учасником низки історичних подій: у 23 роки став штабс-капітаном царської армії, очоливши так званий батальйон смерті, воював у лавах армії тимчасового уряду, командував Окремим кінним Полком Чорних Запорожців («чорношличників») корпусу Армії УНР, у 1918 р. брав участь у визволенні Полтави та Криму під проводом полковника П. Болбочана. Полковник Дієвої Армії УНР, учасник Першого Зимового Походу, контрактовий майор 1-го шволежерського (легкокінного) полку за часів Ю. Пілсудського в Польщі (зі збереженням офіційного підданства УНР). В часи Другої світової війни очолював штаб «Поліської Січі» отамана Т. Бульби-Боровця, пізніше – командував Українським легіоном самооборони на Холмщині, згодом очолив 3-й піший полк Українського Визвольного війська та українську протипанцирну бригаду «Вільна Україна» Української Національної Армії під командуванням генерала П. Шандрука. Лицар двох Залізних хрестів, Хреста Симона Петлюри та Воєнного Хреста.

Однак, особливою сторінкою у військовій біографії П. Дяченка стало саме його командування Полком Чорних Запорожців. Легендарна бойова частина Армії УНР, яка не зазнала жодної військової поразки, виходила на поле бою під чорним, вишитим срібними нитками прапором з нашитим гаслом «Україна або смерть» та «Адамовою головою» (комбінація кісток та черепа – символічне позначення отрути, загрози, смерті). За спогадами сучасників, Чорні Запорожці навіть своїм виглядом нагадували козаків давніх часів: безстрашні відчайдухи з бритими головами та довгими чубами, одягнуті в жупани чорного кольору та з чорними шликами (верхом) смушевих козацьких шапок, – вони знали, що або виграють цей бій, або загинуть. Полк особливо відзначився під час Першого Зимового Походу, командувач якого генерал М. Омелянович-Павленко назвав Чорних Запорожців найкращим полком Армії УНР. Історик Л. Шанковський писав, що: «Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим наслідування. «Оселедці» (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі».

Після Другої світової війни, втративши обох своїх синів, провівши довгий час у таборах для інтернованих, Петро Гаврилович, аби не потрапити до рук «совєтов», був вимушений емігрувати до Філадельфії (США). На чужині в нього народився ще один син – майбутній сержант американських Військо-повітряних Сил, учасник війни у В’єтнамі. Сам полковник захопився квітникарством і фотографією, писав книги спогадів. Помер 23 квітня 1965 р., похований на українському православному цвинтарі в Браунд-Бруці (штат Нью-Джерсі).

Сьогодні нащадки козаків славетного Полку нищать московських окупантів у складі 72-ї Окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Сучасні Чорні Запорожці йдуть в бій під таким же прапором, як і їхні предки, з гаслом «Україна або Смерть!»